В дні, прожиті печально і просто, все було як незайманий сніг. Темнооким чудесним гостем я чекала тебе з доріг. Забарився, прийшов нескоро. Марнувала я дні в жалю. І в недобру для серця пору я сказала комусь: — Люблю. Хтось підносив мене до неба, я вдихала його, голубе… І не мріяла вже про тебе, щоби цим це образить тебе. А буває — спинюсь на місці, простягаю руки без слів, ніби жду чудесної вісті з не відомих нікому країв… Є для серця така покута – забувати скоріше зло, аніж те, що мусило бути і чого в житті не було.
